Терапевтичні казки

У далекій-далекій країні, серед квітучих лугів і шепочучих трав, жила Доброта. Вона не була звичайною істотою. Її крила були прозорі, мов ранковий туман, а серце — тепле, як сонячний промінь. Доброта любила літати між квітами, збирати нектар не для себе, а просто тому, що це приносило їй радість. І ще — вона обожнювала допомагати.

Вона була ексцентричною, емоційною, яскравою. Її завжди було багато. Комахи іноді казали: «Та вона якась дивна… постійно комусь щось радить, розказує, відчуває все надто глибоко». Але Доброта не зважала. Вона щиро ділилася всім, що знала: підказувала, де знайти найсмачніший мед, попереджала про болота, де живуть грізні, міські жаби.

— Остерігайтеся їх, — казала вона. — Їм подобається тягнути вас до себе, а потім… з'їсти.

Та не всі слухали. Хтось летів уперед, і потрапляв просто до столу жаб. Тоді Доброта сумувала. Але все одно допомагала — витягала, лікувала, підтримувала. Вона не просто говорила — вона діяла. Разом з бджолами носила пилок, намагалась навіть навчити трутнів працювати. Але трутні залишались трутнями — вони шукали легкого шляху, хотіли меду без зусиль. Часто йшли в інший бік, ігноруючи її добрі поради.

Доброта завжди була відкрита до розмов. Вона не помічала, як з часом над нею почали згущатися тіні — хто сміявся, хто називав її «дурненькою», інші бурмотіли: «Навіщо вона взагалі допомагає, ніхто цього не просив». Її яскравість, її емоції — дратували. Але Доброта не могла змінитися. Вона робила вигляд, що не чує, і далі йшла — допомагати, співати, танцювати, надихати.

Комарі бісилися: «Що вона лізе з цими своїми танцями? Не хочемо ми танцювати! Іди геть!» — кричали вони. Але вона бачила, що після танців щось змінюється: діти комарів раптом починали читати книжки, батьки — щось будувати разом. І хоч було їй сумно — та вона не зупинялась. Бо є така приказка: вода камінь точить.

Одного разу вона знову прийшла до трутнів. Хотіла допомогти. Та цього разу вони її… ввічливо прогнали. Слова були добрі, навіть м'які — вони ж навчилися в неї, як гарно розмовляти. Але в тих словах ховалася маніпуляція. Вони не хотіли допомоги — вони хотіли, щоб за них усе зробили. І в той день Доброта раптом це зрозуміла.

Їй стало холодно. Вона побачила, як ті, кому вона довіряла, тихенько насміхаються. Це поранило сильніше за будь-яку стрілу. Вона не мала слів, щоб відповісти.

Того вечора Доброта злетіла на найвище дерево. Там вона сиділа, коли раптом відчула — її крила стали важкими. Одне опустилось додолу, а за ним — друге. Плечі заболіли. І вона побачила, як з висоти падають її прозорі, тендітні крильця.

Вона заплакала. Почала звинувачувати себе. Але раптом відчула — щось нове з'явилося за спиною. Вона озирнулась — і побачила два величезні, кожні крила. Темні, міцні, надійні. Вони тримали її спину рівною, навіть коли вона не встигала піднятись. Вони не боялись стріл. І могли підняти її високо-високо в небо, туди, де не дістає зневага.

Це були крила зрілої Доброти. Тепер вона вже знала: допомагати треба тим, хто цього справді хоче. Не тим, хто чекає, щоб за них зробили. А тим, хто сам іде, але іноді — просто втомився і потребує плеча поруч.

І їй вже було нецікаво, як там ті, хто не цінував. Бо в неї було своє життя, свій шлях, своє небо. А поруч — два сильних крила, які більше ніколи не дозволять їй впасти.

Жив-був маленький сіренький кролик із чорною плямкою, якого звали Скок. Він жив на невеликій фермі на краю села. Це село славилося своїми роботящими, розумними людьми, а також великим лісом, у якому було багато-багато дерев: великих і маленьких, листяних і хвойних.

Кролик Скок народився на фермі у великій родині. Крім нього, було ще чотирнадцять братів та сестер! Тому його мама й тато завжди були зайняті: тато з ранку до вечора займався роботою, добуваючи всякі смаколики для своєї родини, а мама готувала їсти для своїх кроленят.

Але кролику Скоку не подобалися правила. Йому не подобалося: ходити до дитячого садка; їсти манну кашу на сніданок; вставати дуже рано; лягати спати, коли наказували батьки, адже йому так хотілося ще раз переглянути свій улюблений мультик, почитати казку або пограти в нову гру на комп'ютері.

Кролику Скоку було жахливо, страшенно, до нестями не подобалося жити за правилами! І ось одного разу в нього народився план. Підступний план! Він вирішив втекти з ферми і стати не звичайним кроликом Скоком, а справжнім, вільним зайцем.

Він почав обмірковувати, як здійснити цей план. І одного дня він знайшов шлях: маленьку дірочку, крізь яку швидко-швидко проліз і, поки ніхто не помітив, побіг у ліс. Він біг так швидко, що навіть не розбирав дороги. Він дивився на нові дерева, але не запам'ятовував їх. Коли він нарешті втомився, він зупинився і зрозумів, що не знає дороги назад додому.

Але він вирішив не боятися, адже він майбутній справжній вільний заєць, а зайці не бояться! І він пішов вперед. Він ішов і йшов, іноді зривав якісь ягоди, але його животик уже почав бурчати. «Я хочу їсти!» — звучало в його животику постійно.

Коли стемніло, кролику стало страшно, тому що в лісі не лише животик бурчав. Коли він почув перше шарудіння під кущем, він злякався і сховався у своїх вухах. А йому у відповідь пролунало: «Фрр-фрр! Ти чого галасуєш?» — сказав Їжачок. — «Чому ти не даєш мені доспати останню пару хвилин? Незабаром вечір, і мені, як їжакові, пора полювати за польовими мишками!»

Зайка злякався: «Ти що, мене теж з'їси?» Їжачок відповів: «Ні, я не їм кроликів». Кролик швидко сказав: «Та ніякий я не кролик, я вільний заєць!» «Який ти вільний заєць? — здивувався Їжачок. — Ти плямистий, а зайці не бувають плямистими! Ти маленький, а зайці великі! І вони вночі не гуляють».

І тоді кролик Скок зізнався: «Я кролик. Я втік зі своєї ферми, де живе мама, тато, дідусь, бабуся і всі-всі. Просто я не люблю садок, мені не подобається туди ходити, і я тому втік». На що Їжачок сказав: «Ось дурний! Там же, напевно, смачна каша!» «Я так не люблю манну кашу, — відповів зайка, — але я б зараз її тонну з'їв! Я так зголоднів!»

Їжачок відповів: «Я б теж з'їв. Адже вільним бути дуже весело, але й дуже важко, тому що постійно потрібно думати, що поїсти, де б лягти спати. А якщо у тебе немає дому, то це складно зробити».

Але Їжачок був добрим. Він сказав: «Не хвилюйся, бо я знаю, де твоя ферма! Іноді я там їм котячий корм! Як же я люблю той котячий корм, який вона дає! Але тобі доведеться почекати мене під кущем, бо я дуже хочу їсти і піду!» — сказав Їжачок.

Скок чекав усю ніч, він не склепив очей жодного разу, бо йому здавалося весь час, що йде якийсь злий вовк, або хтось іще, хто хоче заподіяти йому зла. Йому було дуже-дуже страшно.

І коли настав світанок, він дуже чекав Їжачка, який повернувся з полювання. Першою справою він вибіг до нього і кричав: «Все! Ти відведеш мене на ферму!» Їжачок був уже сонний, йому хотілося спати. Звісно, дорога додому була дуже довгою, шалено довгою. Скок увесь час квапив Їжачка: «Давай швидше, швидше, я хочу до мами!» Але Їжачок ішов зі своїм «швидше», він не міг інакше.

І коли вони наблизилися до ферми, і Зайка впізнав її, він так швидко-швидко побіг, що навіть забув Їжачка подякувати. Але Їжачок розумів, чому Зайка так зробив. Він підійшов до паркану та помахав кролику лапкою, бо кролик у цей час обіймався зі своєю родиною. Він обіцяв, що більше ніколи не втече, тому що він їх любить і він зрозумів, що хоче бути частиною своєї сім'ї.

Серед сосен богатирських та степів широких народилося маленьке телятко, одне з багатьох. Стадо, у якому воно народилося, було велике та сильне. Пастух був дуже добрий та часто знаходив їм місце з найсочнішою травою.

Одного дня забрело наше телятко трішки далі від усіх та побачило на іншій галявині, серед лісу, схожих на них, але інших тварин. То були могутні лосі з великими рогами. І захотілося теляткові бути схожим на цих лосів. Кожного дня він мріяв про те, як буде гордим лосем.

Аж одного дня, якось то ловивши ґав, пастух не побачив, як телятко чим скоріше та чим найдужче тихесенько побігло в ліс, сховалося за ялинку, потім за сосну, і таким чином дійшло до тієї галявини, де жили могутні лосі.

Він прилинув до стада та просив навчитися лосиної мови та поводити себе як справжній лось. Лосята до нього ставилися дуже дивно: ну маленьке, ну дурненьке, ну хай вчиться бути лосем! Куди ж вони дитину викинуть зі стада, ще й загине в лісі, самотнісіньке? Тому вони про нього дбали.

А телятко від гордості та пишності ще більше захотіло стати лосем. Він вважав, що він вже лось, бо його прийняли лосі, навчили його мови (десь у нього щось не виходило, але він вже розумів лосів і міг щось їм відповісти).

Але одного разу лосі пішли на іншу галявину, де побачили корову, яка паслася тихесенько собі. Вона подивилася на стадо лосів та й вигукнула: «Боженько, що ж це таке? Малесенький бичок серед лосів! Іди до мене, йди! Я тебе поведу до наших, побачиш інших моїх сестричок-корів, інших теляток та биків!»

На що телятко відповіло: «Ти що? Який я бичок? Я майбутній великий лось! Я не вмію "по-бичачому", я не знаю, що це таке! Я народився і виріс серед лосів, я більше лось, ніж бик!»

Корова здивувалася та й не знала, що відповісти: «Як це так? Ти бик, по тобі видно! У тебе роги, як у бика, не як у лося! Та говорити по-лосиному — це ж навпаки гарно, вміти розмовляти багатьма мовами!»

Корова теж була досвідчена: вона вміла розмовляти трошки по-лосиному та знала ще декілька мов різних тварин. Але вона розуміла... Вона потроху почала розмовляти з бичком та говорити йому ніжно, натякаючи, що це непогано жити з лосями, але було б добре познайомитися з іншими биками, коровами та знати про них.

«Хочеш, живи з лосями, але знай, хто ти такий, що вміє робити твоє тіло, який справжній твій голос! А то ти ревеш так странно по-лосиному, а по-бичачому ти вмієш?»

На що маленький бичок відповів: «Ні, ліс — це моє життя, я буду з лосями!» Почувши це, старий лось підійшов до корови та говорив: «А про що ви говорили?» Вона говорить: «Та про те, що цей бичок не знає "по-бичачому", знає тільки лосину.»

На що лось сказав: «Еге ж, непогано розмовляє, як для бичка, на лосиній мові. Але ти б не могла навчити його вашої мови? Щоб він також умів розмовляти. Бо він вже росте. Коли виросте, він вже захоче повернутися в своє стадо, бо скоро зима, бикові буде тяжко жити з нами без свого теплого сарайчика.»

Корова сказала: «Я розумію. Я натякала цьому малесенькому бичкові, все робила, але він не хоче.» Лось помахав своїми рогами та й сказав: «Ну, не хоче, та й не треба. Хай попробує поживе з нами, але ми не зможемо навічно про нього турбуватися. Цьому бичкові потрібно вибрати свій шлях.»

На що корова тільки зітхнула, знизала плечима та й почимчикувала до свого села, до свого хліву, де її знали, і де вона говорила своєю, коров'ячою мовою.

Где-то далеко-далеко, за горами и туманами, в глубокой пещере жил-был один дракон. Но он не был похож на тех драконов, о которых пишут в старых книгах. Он не похищал принцесс, не копил золото и, что самое странное, совсем не умел дышать огнем. Вместо этого, каждый раз, когда он пытался разозлиться, из его пасти вылетали лишь маленькие, разноцветные мыльные пузыри, которые тихо лопались в воздухе, оставляя после себя запах весеннего леса.

Другие драконы смеялись над ним. — «Эй, Пузырек! — кричали они, пролетая мимо и опаляя верхушки деревьев. — Как ты собираешься защищать свою пещеру? Будешь пускать в рыцарей пену для ванн?»

Наш дракон ничего не отвечал. Он уходил вглубь своей прохладной обители, садился на мягкий мох и смотрел, как на потолке танцуют блики от светящихся камней. Внутри его сердца жила тихая печаль, потому что он чувствовал себя «неправильным».

Однажды, когда солнце только начало клониться к горизонту, к его пещере пришел старый мудрый дракон, чья чешуя была цвета серого пепла. Он не стал рычать или хвастать пламенем. Он просто сел рядом и долго смотрел на закат.

— «Знаешь, — наконец произнес старик, — мир полон огня. Огонь согревает, но он же и разрушает. Огонь прост и понятен. Но пузыри... пузыри — это чудо. Они хрупкие, они отражают весь мир, и в них нет ни капли злобы».

Наш дракон удивленно посмотрел на мудреца. — «Но разве я могу быть драконом без огня?» — спросил он тихо.

Старый дракон улыбнулся: — «Быть драконом — это не про то, что вылетает из твоей пасти. Это про то, какая сила живет в твоем взгляде и какая доброта — в твоих когтях. Ты приносишь радость там, где другие сеют страх. И если кто-то говорит тебе, что ты не такой, помни: просто им не хватает смелости быть такими же уникальными».

В тот вечер в долине у подножия гор дети увидели нечто необычное. С вершины спускались сотни светящихся мыльных пузырей. Они не лопались от прикосновения к траве, а мягко ложились на землю, освещая путь тем, кто заблудился в сумерках. И каждый ребенок, коснувшийся такого пузыря, чувствовал, как в его сердце поселяется спокойствие и вера в то, что быть собой — это самое большое волшебство.

А дракон больше не прятался в глубине пещеры. Он понял, что его пузыри — это его голос, его песня, его способ любить этот мир. И оказалось, что для того, чтобы быть великим и сильным, вовсе не нужно сжигать все на своем пути. Достаточно просто быть настоящим. Ведь ты всегда был особенным, просто тебе не давали в это поверить.

В одному чудовому полі, де колихалася пшениця і ячмінь, а щороку змінювалися культури — то горох, то соняшники, — жила маленька польова мишка. Її нірка була схована дуже-дуже глибоко під землею.

Поряд мешкали кроти. Цілих чотири родини жили по сусідству з мишкою: стара пара — дідусь і бабуся, їхній син із сім'єю, далека родичка та молода кротяча пара, яка нещодавно оселилася. Вони вже багато років жили так дружно, що кожен, хто побачив би це, сказав би: «Боже мій, яка злагода!»

Вони допомагали одне одному в усьому. Телефони у них завжди були ввімкнені — ніколи на беззвучному або вібро. Щодня вони навідувалися один до одного, говорили, готували, ласували разом, прибирали і навіть планували справи спільно. Жили, як одна велика родина.

Старий дідусь-кріт часто повторював: «А як же інакше? Хто ж допоможе, як серце прихопить?» Мишка постійно чула: «Куди йдеш — скажи. А як у тебе голова заболить? А якщо тиск упаде? Лягаєш спати — не забудь включити телефон. Он дідусь із бабусею старенькі, а якщо їм зле стане? Щоб могли викликати швидку — і тобі подзвонити.»

З роками мишці ставало все гірше. Почались головні болі, потім — серйозні діагнози. Тепер вона не тільки допомагала іншим, а й сама потребувала допомоги.

Вона просила сусідку: «Не вимикай телефон на ніч, мені щось зле сьогодні. Тиск стрибає, магнітні бурі. Якщо зовсім погано стане — я подзвоню. Принеси, будь ласка, щось поїсти, бо я лежатиму цілий день…»

Її життя стало сірим. А іноді — навіть чорним. Вона почувалась, ніби в бездонній ямі, де темно і страшно. На головному екрані її телефону були лише номери старої пари кротів та молодої сім'ї — щоб швидко подзвонити. У плейлисті — лише аудіокниги про хвороби. У чатах — повідомлення про симптоми. Вона перестала мріяти.

Колись мріяла подорожувати, обійти все поле, побачити інші місця, знайти кохання, створити сім'ю… А зараз? Головний біль не дозволяв відійти далеко від нірки. «Кому я потрібна хвора? Я не зможу ні завагітніти, ні народити здорову дитину», — думала вона.

Одного грозового дня, коли мишка знову лежала з пульсуючим болем у голові, хтось несподівано постукав у двері. Вона піднялась, закрутилась голова, але вона таки відкрила… Це був не кріт. Це був — мокрий до нитки польовий миш.

— Привіт… Можна в тебе погрітись? Попав у грозу…

— Так, звичайно! — зраділа мишка. — Зараз зроблю гарячого чаю з малиновим варенням! І ванну — щоб не застудився!

— Та навіщо мені хворіти? Це ж просто літня гроза! — усміхнувся він. — Але така сильна, що нічого не видно. Багно, ноги загрузли... Тільки трохи пересидіти. Якщо пригостиш чаєм — буду дуже вдячний.

Вона дала йому сухий одяг, і коли він переодягався, вона подумала: «Боже, який же він гарний... Шерстка — мов шовк...» Її душу зігріло щось нове, щось давно забуте. Мрія. Мрія про кохання.

Гість виявився надзвичайно цікавим. Він розповідав про подорожі, про далекий ліс, де мешкає. І про те, як хоче побачити ще більше. Коли гроза закінчилась, він сказав:

— У тобі — така ж душа, як у мене. Ти теж мрієш мандрувати, пізнавати світ… Ходімо зі мною?

Мишку мов облило холодною водою. «Як я піду? А ліки? А якщо мені стане зле? Він мене кине посеред поля… Я без кротів не виживу — вони про мене дбають…»

Вона мовчала. Всередині неї точилася страшна боротьба: страх проти мрії.

— Вибач… Я не можу… — тихо прошепотіла вона.

Миш зітхнув і сказав: — Шкода… Я сподівався, ми пізнаємо одне одного… Але я розумію. Це твій вибір.

Але в темряві її серця… спалахнув маленький вогник.

— Почекай… Не поспішай. Дай мені хвилинку.

— Але я боюся. Боюся бути слабкою. Боюся, що ти побачиш мої хвороби і кинеш…

Миш усміхнувся: — Я теж іноді хворію. Ми ж живі.

Вона подивилася на його лапку. І — взяла її у свою.

— Я піду з тобою.

Ходімо. Разом — до світу, мрій і нової історії.

Кінець (а можливо — лише початок).